У моему помешканні є два вікна, протилежно один до одного розташовані - одне на південь, друге на північ. Коли у кімнаті стає важко дихати, я відчиняю вікно. Одне з двох, аби не було протягу. З південного боку вид падає на дитячий ігровий майданчик, де і вдень, і вночі вариться життя у своєму солодкому соку. Кожного дня там бавляться діти. Їхнє щебетання стрімко продирається через мої фіранки. Щовечора ж цей самий майданчик збирає юрби молоді, які під муркотіння гітари не дають спокою моїм вухам. Аби втекти від шуму півдня, я зачиняю це вікно та відчиняю інше - тихе, північне. З нього мені добре видно сусідський двір. І чесно скажу, цей вид є моїм улюбленим, тому що щоразу споглядаючи його, я стаю свідком десятка життів. Ці люди навіть не знають про моє існування, а я знаю про них майже все.

В сутінках жінка із квартири на четвертому поверсі, вікна якої дивляться прямо мені в очі, повільно повертається додому з роботи. Впевненість у своїй красі вже давно покинула її, волосся стягнене в тугий вузол, на тонкі плечі натягнуто ще тоншу шаль. Вона йде додому, не поспішаючи. Не поспішаючи, я п'ю свій чай та споглядаю за нею.

В одвірку стикається з сусідом, швидко вітається та поспішає на свій четвертий поверх. На кілька хвилин я втрачаю її з виду. Але розумію, що вона вдома, коли на кухні вмикається світло. З-за тонкої занавіски вже майже невпізнавана постать стоїть біля столу, заварює, мабуть, вечірнього чаю для хорошого настрою. Постать самотня. І чашка на столі одна. Коли вона засне, то побачить у своїх снах усі втрачені можливості, усі незірвані плоди життя. А я і завтра буду спостерігати за неспішною ходою її буднів.